fbpx

Каталог статей

Каталог статей для размещения статей информационного характера

Без рубрики

“Любов, Довжиною В Життя, Без Перерви На Обід”

У кожного чоловіка, хлопця, юнаки, дитини є свої Богині і свої королеви+. З віком їх розташування і самоцінність щодо обожнює об’єкта невпинно змінюються. Хоча+. Він одружений, а вона заміжня, то навпаки, то кожен зайнятий якимось скороминущим романом, який ніби як треба обірвати, але чомусь страшно чи шкода. Не зовсім, правда, зрозуміло, кого. І ось вся ця жалість, деякий презирство до себе, яке з роками переростає в насмішку, заливається алкоголем і присмачується фонтануючої жовчю, але вже не тільки на свою адресу, але і цілого світу, іноді ближнього відстані, а іноді – на весь Всесвіт.
“День, повний життя” – мить маленької людини, в голові якого за півтора години вистави все вибухає хлопавками – перша, а потім зріла любов, побут, робота, незадоволеність нею ж+. Ось герой Андрія Ковальова (автор і актор в одній особі) дитина, ось він, батько, он уже одночасно приміряє на себе роль старіючого батька і дорослого сина, намагається ухилитися від турботи оного. Напевно, самий непростий момент, коли він з жахом заглядає в очі самотньої старенької, відводять погляд із зітханням: “Як страшно старіти в цій країні”. Глядацький зал зачаровано, то заливається сміхом, то раптом робиться серйозним і крадькома від сусіда змахує сльозу. А в задньому ряду якийсь мужик на сцені сімейної сварки повертається до дружини:
– А ти мене по суботах так само пілішь+
Коли глядач починає асоціювати себе з героєм на сцені, отже, завдання автора виконана, його зрозуміли й оцінили, тобто приміряли на себе. А зворушливо-уважні замальовки про дітлахам, як справжній психолог герой проводить кордону уявної дорослості і недитячого егоїзму. Навіть виростаючи, ми залишаємося дітьми, яким іноді потрібно сховатися за батьківську штанину. Здається, місцями, це через чур “чоловічий” спектакль, де в ранковому похмільний одкровенні видаються на “біс” найпотаємніші страхи і комплекси підлітка. Але ж це життя, це людина, це його світ+. Не за цим глядач і йде в театр?
Калінінградські театральні підмостки першими коли побачили моно-експеременти Євген Гришковця, щось схоже зараз творить і Андрій Ковальов у виставі “День, повний життя”, тільки більш динамічно, більше зло і гостро, мабуть, час стає іншим. У цій літературі складний заміс Салтикова-Щедріна, Зощенка, Довлатова і Жванецького, хтось спробує угледіти алюзії з Венечкой Єрофєєвим, але тут інший герой. Ніби як середній офісний працівник, ніби як з звичайними запитами, але такий живий і впізнаваний, а не спивающийся естет з філологічною освітою, що їде через життя в нікуди.
Вистава “День, повний життя” Андрія Ковальова підірвав Калінінград – на нього ходять, розмовляють, дивляться повторно. Хто хоче перевірити свої емоції та враження, хтось відкриває друге дно автора, хтось просто йде ще раз посміятися над героєм, а, по суті справи, над собою. Глядач дозволяє автору злегка пожартувати над собою, над ним, над ближнім своїм – сусідом, без кінця яке здійснює ремонт, чиновником, що дає порожні обіцянки, олігархом, переварюють свій золотовалютний запас.
Герою Андрію начебто легко – це ота легкість, в якій людина ніби не замислюється, точніше, не хоче замислюватися про навколишній світ, тому що будує свій – чистий, добрий і щасливий. Ні, не з наївної формулою “лише б не було війни”, тут набагато складніше – чому любов коротка, як жити без заздрощів, коли всі крадуть, чому світ не такий добрий до тебе, як ти до нього?! Запитань багато, багато хто з них, як настирливі мухи турбують кожного з нас перед сном, коли ми підводимо прожитий день, такий банальний і суєтний на перший погляд, але все ж, це – “день, повний життя”. Тільки треба себе в цьому зізнатися і тоді все налагодитися.
Як мені здається, у Євгена Гришковця в особі Андрія Ковальова з’явився, якщо не конкурент, то принаймні дуже талановитий колега на російській театральній сцені. У всякому разі, колега впевнено наступає на п’яти.
Клим Чугункин