Історичні Підробки

Підробляти історичні цінності в Західній Європі почали ще за часів Леонардо да Вінчі та Бенвенуто Челліні. Підробляли все – золоті і срібні монети, розписні вази і теракотові статуетки, вироби з мармуру і, звичайно ж, з дорогоцінних металів, насамперед золота. Еталоном історичної фальшивки по праву можна вважати знамениту корону скіфського царя Сайтафарна, який жив у III ст. до н. е.
У Росії ремесло імітації стародавніх предметів культури розквітло пишним цвітом в середині XIX століття, коли в Північному Причорномор’ї, археологи розкопали скіфські поховання в курганах Чортомлик, Солоха і Куль-Оба. Знайдені там скарби відразу прославилися на весь світ, бо з художньої цінності не поступалися кладу царя Пріама, знайденому Генрі Шліманом в стародавній Троє.
Але, як не парадоксально, саме високий художній рівень виявлених виробів породив шахрайський промисел. Антиквари-аферисти створили цілу індустрію, залучили до роботи видатних ювелірів, ливарників, граверів, чеканників – зрозуміло, не посвячуючи їх у цілі і сенс своїх замовлень. І майстри створили чимало справжніх шедеврів. Подальша доля їх зазвичай виявлялася така: замовник розплачувався з майстром як за звичайне, наприклад, ювелірний виріб, а потім збував останнє історичну цінність, отримуючи надзвичайне бариш.
Борис Воробйов, автор цих рядків, вперше почув про короні Сайтафарна влітку 1960 р., коли працював у Нижньо-Донський експедиції Інституту археології АН СРСР. Розкопки велися в дельті Дону на Недвиговом городище – там, де більше двох тисячоліть тому розташовувався грецьке місто-колонія Танаїс.
Внизу, огинаючи курган, тек до Меотіде (Азовського моря) стародавній Танаїс (Дон), а на північ і захід простягалися ковилові південноруські степи, де на зорі цивілізації мешкали загадкові скіфи.
У VI – V ст. до н. е. Ці місця залучили греків, які звели кілька міст-колоній Ольвії на березі Дніпро-Бузького лиману, Херсонес неподалік від нинішнього Севастополя, Тіру в гирлі Дністра, Пантікапей на Керченському півострові, Танаїс у гирлі Дону. Природно, скіфи не могли байдуже дивитися, як чужинці захоплюють їх землі, і вся подальша історія греко-скіфських відносин звелася до військово-торговельним контактам, коли сусіди то сварилися, то мирилися.
Експедицією керував доктор історичних наук Дмитро Шелов (пізніше він випустив монографію «Древнє місто Танаїс»). Але сам він з’являвся на розкопі нечасто, та поточними справами заправляв аспірант кафедри археології істфаку МДУ Ігор (прізвище його він, на жаль, забув). Ось він і розповів про корону царя Сайтафарна (рис. 2.10).
Сам цар – особа історична, його ім’я згадується в так званому Протоге новому декреті. Згідно з цим документом, одного разу Сайтафарн прибув з військовою силою в місто Ольвію, колишній в той час данником скіфів, і зажадав дари від жителів, які дари і отримав – в тому числі золоту корону, або тіару.
Через два з половиною тисячоліття з-за цієї корони розгорівся скандал.
Почався він з того, що в березні 1896 р. у Відні з’явився якийсь елегантний пан на прізвище Гохман, який назвався торговцем старожитностями, і запропонував антикварам Імператорського музею купити у нього золоту корону стародавнього скіфського царя. Фахівці виявили бажання ближче ознайомитися з пропонованим шедевром, а коли побачили його, прийшли в захват. І було від чого: розкішна загострена золота шапка висотою 18 см і вагою майже півкіло, з чудовою різьбою і написом на давньогрецькому: «Цареві великому і непереможному Сайтафарну рада і народ ольвіополітів». Напис розділяла фризи з дивовижно виконаними зображеннями сцен з «Іліади» і з життя скіфів…
Але від покупки антиквари все ж відмовилися – Гохман заломив нечувану ціну. Незабаром він поїхав, доручивши двом віденським антикварам – Шиманскому і Фогелю – зайнятися продажем корони. Так і не зумівши збути її у Відні, вони перебралися до Парижа і там запропонували корону Лувру. Кілька днів її оглядали найкращі французькі антиквари і епіграфісти, але не знайшли, до чого причепитися. І корона Сайтафарна стала власністю Франції за колосальну суму в 250 тисяч франків (90 тисяч рублів золотом тодішніх, не нинішніх!). Шедевр помістили у вітрині Лувру, і парижани натовпами повалили в музей помилуватися на скарб.
Незабаром, однак, з’явилися тривожні вісті. Московська газета «Новий час» помістила статтю відомого російського археолога Н.І.Веселовського, поставив справжність корони сумніву. Веселовського підтримали й інші вчені, в тому числі німець Фуртвенглер. Він особисто засвідчив корону в Луврі і знайшов у її дизайні кілька помилок, яких ніяк не міг допустити древній майстер.
Висновок Фуртвенглера боляче вдарило по професійному самолюбству французьких експертів, і ті дружно виступили із спростуванням. Особливу активність проявили зберігач Лувру Ерон де Вильфос і брати Соломон і Теодор Рейнаки, які проводили експертизу корони. Разгоравшийся скандал вдалося загасити, але ненадовго.
Сім років потому, 18 березня 1903 р. в паризькій газеті «Матэн» з’явилося сенсаційне інтерв’ю якогось Еліна, художника, заарештованого французькою поліцією за виготовлення підроблених старожитностей. Він зізнався в авторстві корони Сайтафарна і показав, що зробив її за замовленням одного антиквара, отримавши за роботу 4500 франків. Співробітники Лувру тут же оголосили визнання Еліна вигадкою… і цього разу виявилися праві. Як незабаром з’ясувалося, художник справді зазіхнув – невідомо навіщо – на чужі лаври.
Отже, сумніви в достовірності корони Сайтафарна двічі виникли і двічі відпали. Але Бог, як відомо, трійцю любить. Незабаром та ж «Матэн» опублікувала лист якогось російського ювеліра, який проживав у Парижі. Той не тільки підтвердив, що корона фальшива, але і назвав її автора: Ізраїль Рухумовский з Одеси.
Негайно кинулися перевіряти. Рухумовский справді знайшовся і, допитаний одеської поліцією, підтвердив своє авторство, але відкинув припущення про свою причетність до продажу підробки. Так, він виготовив корону на замовлення братів Гохманов, але не знав і не здогадувався, що вони використовують її для шахрайства.
Що ж маємо в «сухому залишку»? Унікальний предмет старовини, придбаний Лувром за скажені гроші, виявився виробом сучасного одеського ювеліра! Правда, виробом першокласним, але – підробленими. Престиж французьких вчених опинився під сумнівом, і вони не знайшли нічого кращого, як вперто повторювати, що все це безглузді чутки і корона – оригінал.
Внести остаточну ясність міг лише сам Рухумовский – що він і зробив, прибувши в парижі в березні 1903-го на запрошення Лувру. У бесіді з професором Клермон-Ганно, уповноваженим провести розслідування справи, одеський майстер пред’явив власноручні ескізи деяких фрагментів корони, назвав термін, за який вона була виготовлена, – 8 місяців – і отриману ним суму винагороди – 1800 рублів. Рухумовский вказав також джерела, використані їм у роботі: «Росіяни давнину в пам’ятках мистецтва» Толстого і Кондакова та «Атлас в картинках до всесвітньої історії» Вейсера. В обох книгах були деякі графічні неточності – вони автоматично перекочували на фризи, прикрашали корону. Остаточно довела авторство Рухумовского експертиза: йому запропонували виготовити фрагмент корони, з чим він без зусиль впорався.
Таким чином, всякі сумніви в авторстві Рухумовского зникли навіть у співробітників Лувру. Залишалося вирішити лише одне питання: що робити з короною. Рішенням комісії на чолі з Клермон-Ганно її залишили в Луврі, але вже у фонді підробок – де вона зберігається і понині.
Наостанок кілька слів про майстра Ізраїлі Рухумовском. Родом він із білоруського міста Мозиря. Батьки мріяли бачити його рабином. Замість цього він поступив вчитися в київські граверні майстерні. Але його талант від природи виявився настільки великий, що наставників йому не знайшлося. Все життя Рухумовский прожив художником-самородком – ювеліром, гравером і чеканником в одній особі.
«Корона Сайтафарна» – безсумнівно, одне з кращих його творінь (недарма французькі експерти не змогли виявити підробку!), але сам Рухумовский шедевром її не вважав. Його гордістю був «Саркофаг зі скелетом», над яким майстер працював цілих 9 років. В золотому мініатюрному саркофазі, прикрашеному сценками, що символізують різні етапи людського життя, містився скелет довжиною близько 10 см, що складався з 167 золотих кісток, в точності що імітують натуральний людський скелет! Ця робота Рухумовского удостоїлася золотої медалі на виставці Салону французьких художників.
Ізраїль Рухумовский так і залишився жити в Парижі. Талант не принесла йому багатства – він помер у бідності в 1936 році. [51].
Кандидат історичних наук, Завідувач відділом охорони пам’яток Керченського історико-культурного заповідника Микола Федосєєв пише:
«Але на цьому історія з найбільшою аферою не закінчилася. У 1971 році з’явився другий примірник тіари! Ювелір і торговець антикваріатом з Гібралтару Вільям Горп намагався продати тіару, стверджуючи, що це 2-й примірник та його, як і перший, зробив його батько, а не Рухомовский. Однак дуже скоро з’ясувалося, що представлена тіара – груба підробка, зроблена з фотографій з альбому Лувру, а Вільям Горп, син відомого в кінці XIX ст. скупника і торговця підробками античних цінностей, конкурента братів Гохманов – Горпищенко. Він емігрував з Росії в 1919 р. і відкрив невеликий ювелірний магазин у Гібралтарі. Це, наскільки я знаю, єдиний випадок, коли намагалися скопіювати підробку і продати її. В наш час умільці підробляють не тільки ювелірні прикраси та монети, але посуд, теракоти, скульптуру… Не виключено, що підроблені цінності поповнюють колекції не тільки приватних колекціонерів, але зібрання знаменитих музеїв. Але перевершити славу тіару скіфського царя Сайтафарна, мабуть, не вдасться ніколи».
Михайло Єрмаков, вчитель технології.