Святогор. Слов’янська Міфологія

Святогор старше багатьох богів. Багато знайомі з цим могутнім велетнем на билині, де він зустрічається з Іллею Муромцем і ховає його разом з конем в кишеню.
Багато загадкового в образі Святогора. Чому, наприклад, він живе в гірському місці, грузне в землі, ніби у багнистому болоті, і не може підняти суму, де захована вся «тяга земна»? Чому не охороняє кордони Святої Русі, як Ілля та інші богатирі, не оре землю, подібно Микулу Селяниновичу? З якої причини живе один, а не разом з іншими велетнями — Горинів, Дубыней і Усыней? Що означає згадка в одному з варіантів билини про його «темному» батюшки? Та і як вийшло, що він, могутній і непереможний, разом втрачає свою силу випадково знайденому ним кам’яному гробі?
Святогор — син Роду, брат Сварога, а Сварожичі доводилися йому племінниками. Його названий батько «темним», тобто сліпим, помилково: Рід споконвічному, всюдисущий, всевидящ. Народжений ж Святогор був для того, щоб стояти на сторожі миру Яви і не пускати сюди темних чудовиськ з Нави.
Вхід туди знаходився біля підніжжя стовпа, на якому трималося небо. Сам же стовп (або Світове дерево) перебував у святих горах, звідки й походить ім’я велетня. Нелегка це справа — стояти на кордоні Світла і Темряви. Інші велетні, Гориничі — Гориня, Дубыня і Усыня, — були народжені темним, сліпим владикою Вієм з заздрості і в противагу Святогор. Вій, частково знайомий нам по повісті Гоголя, поставив трьох своїх синів стерегти вихід з Нави, щоб звідти не могли втекти душі померлих. Так що, стоячи по інший бік кордону, вони були ворогами Святогора.
Величезний вага Святогора заважав йому покинути свій пост і переселитися в інші місця. Все ж одного разу він, з передрікання Макоші, змушений був залишити Святі гори. Богиня передрекла велетня, що він одружується на змеедеве. Засмутився велетень, але вирішив знайти суджену — може, не так вже вона й страшна? Вирушив у далекі моря, від одного острова до іншого перебирався. І нарешті побачив змію. Вирішив Святогор, що краще вже холостяком померти, ніж на таке страховисько одружитися. Відвернувся і вдарив по ній мечем. Потім кинув золотий алтин в спокуту вчиненого і, заливаючись гіркими сльозами, побрів геть.
Між тим удар Святогора надав чарівну дію на змію: вона звільнилася від накладеного на неї закляття і стала, як перш, прекрасною дівчиною Плівкою. Підняла красуня золотий алтин. Він виявився нерозмінним, і вона віддала його городянам. Ті пустили в обіг монету і незабаром неймовірно розбагатіли. Не забули вони і свою благодійницю — щедро обдарували Плівку, а вона на отримані гроші спорядила караван і вирушила на пошуки спасителя. Довго чи коротко мандрувала, але знайшла Святогора і розповіла йому свою історію. Велетень не відразу повірив, що ця краса дівиця і є та сама змія, яку він зарубав. Потім махнув рукою: мало які чудеса на світі трапляються! Одружився на Плівці, як і передбачила Мокоша, а незабаром у них дочки народилися — Пленкини.
Дубыня
Ця історія стала відома і в Греції: то її туди приніс арійський народ дорійців, то балканські слов’яни. Тільки Святогора греки стали кликати на свій лад Атлантом (або Атласом). Його дружину Плівку вважали океанидой Плейоной. Дочок ж їх нарекли Плеядами. Дівчата стали зірками, а Персей, показавши їх батькові голову Медузи Горгони, перетворив Атланта в скелю. Ці гори в Африці і дотепер називаються Атласскими.
Багато ще повістей про Святогоре складено, всіх і не перекажеш. Нагадаємо лише одну з них. Набридло велетня обороняти богів, яких він і не бачив, і він вирішив побудувати кам’яні сходи в небо та й сам на них подивитися. Силою його Рід не обділив і з роботою Святогор впорався: до самого престолу Всевишнього в небесах добрався. Бог не став його лаяти за самовілля, похвалив за працю і сказав, що виконає будь-яке бажання велетня. Святогор попросив сили немеренной та мудрості більше, ніж у будь-кого з богів.
Ех, знав би, що будь-яке бажання має ще й зворотний бік, так, напевно, остерігся б просити розуму і сили. «Будеш ти сильніше Сварожичів, але тебе самого подужає камінь, — відповів йому Вишній. — Станеш мудрішим богів, а людина-то тебе обдурить!» Лише посміхнувся велетень у відповідь, не повірив сказаному. Вже йому чи, збудував із скель сходи в небеса, камінчика якогось побоюватися! Ну, а дрібний рід людський, що жучки під ногами, що вони можуть йому зробити?
А вийшло все по слову Всевишнього. І кам’яний труну, в який жартома приліг Святогор, що став його останнім пристанищем, так і богатир Ілля Муромець перехитрив велетня. А, може, воно і до кращого: минув час велетнів, наступала ера людей. Та й втомився Святогор від вічного життя, пора було вже йому і відпочити. Встиг він тільки з останнім подихом передати частину сили своєї богатирю.
Про Іллю ж відомо, що він здійснив багато подвигів на славу Святої Русі, а на старості років прийшов у Києво-Печерський монастир та й став монахом. Дні і ночі проводив він у келії, замолюючи свої гріхи, вільні і невільні. Тому й не помітив, як підкрався до нього вбивця і завдав зрадницький удар ножем в спину. Втім, в билинах про те ні слова. Про це дізналися вчені-антропологи, які досліджували останки Іллі Муромця. Вони ж визначили, що у богатиря з дитинства ліва нога була коротшою правою — тому він і пролежав «тридцять років і три роки» на печі, поки мандрівні волхви не вдихнули в нього силу могутню.