“Підрив” на злеті

Все було як завжди. Зворотний рейс затримали. Але ми дізналися про це лише в аеропорту. Три сотні втомлених від відпочинку безгрошових російських туристів грудились в турецькому аеропорту. Виліт очікувалося близько півночі, так що до третьої години наступного дня, коли нас стали нарешті-таки запускати в літак на обличчях більшості пасажирів невиспаність яскраво змішувалася з гримасами відчаю і безмірної радості того, що ми таки летимо додому! Понуро улюлюкаючи, хапаючи свої речі упереміш з чужими, плутаючи дітей і чоловіків туристи активно рушили до зазначеного виходу.
Коли ж ми нарешті – смерть замучені турецькими митниками, тричі отримували відмову в реєстрації і нарешті отримали дозвіл, пробежавшие за душному телетрапу – побачили жаданий борт бувалого Іл-86 абсолютна счастие безроздільно панував на обличчях туристів. І моєму – я думаю – теж. Приготувавшись до зльоту я дбайливо зайняв місце біля ілюмінатора, підняв шторку і завбачливо пристебнув ремінь. Місце праворуч зайняла цікава пасажирка – ну я б точно назвав її такою, якщо б не навалилися втому. Місце біля проходу зайняв майже лисий дідок, у тілі і окуляри в тонкій оправі. Ми всі троє шумно видихнули і – не знаю як інші, але я закрив очі, чекаючи руління.
Але, не тут-то було. Ще майже годину ми провели в літаку, перш ніж «тягач нас знову по перону, запыхтев» повіз за собою. А, на хвилинку – годину в закритому літаку, тобто в дуже складно влаштованої алюмінієвої труби, в якій при заглушених двигунах кондиціонери на працюють, а ВСУ пілоти розсудливо відключили – щоб не палити дорогоцінний гас в очікуванні руління. Першою здалася сусідка справа.
– Ну скільки ж можна! – голосно промовила вона, і покликала стюардесу.
На прохання пасажирки справа «зробити хоч щось», провідниця спробувала їй пояснити, що ніяке «щось» не допоможе зробити прохолодніше всередині літака в майже сорокаградусну спеку, та ще й під палючим сонцем.
– Так у мене в автомобілі кондиціонер краще, ніж у вас. Літаємо чорт знає на чому! І передайте це капітану! Ви не знаходите… – звернулась вона, було, до мене.
Але в цей момент я жваво уявляв прохолоду мого салону Chevrolet Lacetti, який в будь-яку спеку радував мене прохолодою – іноді радував до нежитю.
І, схоже, я міцно задумався, бо прийшовши в себе почув: «Вам погано? Може води? Ну от бачите, що відбувається з пасажирами у ваших літаках…»
– Зі мною все добре, – перервав я її. – Просто задумався про те, як дійсно добре працює автомобільний кондиціонер.
– А що за машина у вас? – не вгамовувалася сусідка справа.
– Chevrolet Lacetti хетчбек, червоний.
– О! Знаю, рік тому продала точно таку ж! Тільки седан і сріблястий. Я навіть в клубі складалася. Chevrolet Lacetti клуб – знаєте?
– Знаю, я теж там перебуваю.
– Ось у Лачек кондиціонер – не в приклад цього… – вона обвела рукою салон літака.
– У літака кондиціонер не працює, поки ми не злетимо – сумно констатував я. – Нам би ще злетіти…
Після цих слів я зрозумів, що бовкнув зайвого. Сусідка праворуч і дідок біля проходу, і навіть хтось із стоїть попереду ряду сидінь – все недобре і запитально глянули на мене.
– Що ви маєте на увазі? – невпевнено запитала сусідка справа.
– Спека, повний літак. А важкі літаки дуже важко злітають у спеку, особливо Іл-86…Та не переживайте ви – нормально ми злетимо. Капітан у нас – усім капітанам капітан – збрехав я, хоча – звісно – я не знав і прізвища нашого КВС.
Нас відбуксирували і дали запуск. Двигуни мірно загули ліворуч, а потім праворуч по борту. З вентиляторів крісел дихнуло теплим повітрям. Стюардеси хором заспівали правила безпеки, і навіть натягнули на себе спасжілети. Деякі пасажири вже задрімали, замучені майже безсонною ніччю, а тепер і спекою. Їх, само собою, розбудили в турботі не пропустити захоплюючий зліт на важкій машині в умовах високої температури повітря.
Літак повільно покотився по їзді. Нас ще чекав не менш захоплюючий зліт…
Тульський клуб Chevrolet Lacetti