fbpx

Каталог статей

Каталог статей для размещения статей информационного характера

Бізнес

Пішохід завжди правий.

«Кожному кланятися – голова відвалиться!»
(Фантомас. Полн.собр.соч. в 5 томах. Тому №4, стор 147, 14-й рядок знизу)
Таке вираз хотілося б пришпандорить уст дорогих наших водіїв іномарок і неиномарок, мчать на своїх автодинозаврах за пішохідним «зебрами» в Москві і не уступає дорогу пішоходам.
Мені як громадянину США, прожив там близько десяти років, дико й сумно дивитися на подібну картину. Та я і сам – жертва цієї міліметрівки, коли ледве-ледве встиг перебігти по «зебрі» перед носом величезного мастодонта-джипа і тішив себе думкою, що залишився живий, що не наїхав цей зверюка мені в кращому випадку на ногу, а в гіршому… Краще не описувати.
Досвідченому читачеві вже ясно, про що я. І він, напевно, сміється наді мною: мовляв, приїхав «амэриканец», зніжений всякими там «правами людини», а тут у нас… Хоч і кажуть, що Нью-Йорк – це вінілові джунглі, у нас тут – справжні джунглі. Так що вибачай і звикай, голобля, до наших порядків. Адже ми терпимо, і ти – не виняток з правил, не цяця якась заморська, не з графів…
Так. Згоден. Але в США – всі права пішоходів, навіть якщо він на 100% неправий. І ніяких прав у водія, навіть якщо він на 500% прав. Чому? Я поясню.
Є такий художній фільм початку 70-х – «Великий приз», виробництва Франції, Італії, США. На початку фільму диктор філософствує за кадром: «Якщо б водій гоночного авто міг уявити, що б з ним сталося, якби він на швидкості 200 км/год врізався в дерево, то, напевно, він ніколи б не сів за кермо спортивного монстра. Напевно, тому автогонщиками можуть бути тільки люди, які начисто позбавлені елементарної уяви…»
Так-то воно так. Але, пробачте, чи можна уявити, що станеться з істотою, що складається на 80% з води, якщо в нього вріжеться BMW хоча б на невеликій швидкості – 25-40 км/год? Я думаю, коментарі зайві.
У перші місяці мого життя в Нью-Йорку мене познайомили з дяденькою, у якого бабуся ще на початку 20-го століття поїхала з Києва у США. І він все ще пам’ятає свої російські корені і навіть досі цікавиться російською культурою.
Він дуже багатенький; коли я показав фотки своїх «шедеврів», він тицьнув пальцем у пару картинок і попросив, щоб я йому доставив їх в Манхеттен.
Як умовилися, ми зустрілися з ним на 51-й стріт, між 2-й і 3-й авеню. Я привіз Пітеру (так звали шанувальника мого таланту) дві картини, він розплатився і попросив допомогти віднести до нього в багаті апартаменти недалеко від того зуболікарського кабінету, де відбулася наше ділове побачення. Я улесливо ніс по вулиці продані картини, Пітер йшов попереду. Ми підійшли до перехрестя 3-й авеню і 51-й стріт. Треба сказати, що сама 3-я авеню широка як Дніпро при тихій погоді. Втім, не тихої – рух автомобілів тут настільки інтенсивне, що я навіть подумав: «Так, доведеться чекати зеленого світла світлофора, щоб переповзти цю дорогу в 50 метрів шириною безпечно та без ” пригод».
Але раптом Пітер як істинний Іван Сусанін з поставою техаського шерифа і поглядом, повним впевненості в собі і в мені, підняв свою американську ногу, взуту в італійську туфлю, і ступив за плінтус сайдвока (тротуару). Він не став чекати зеленого світла, а з гордою незалежністю Чінгачгука Великого Змія, підбадьорюючи мене словами: «let’s go! (тобто «Поїхали!»), пірнув прямо в гущу машин.
– До…до…до… куди? Куд-куди ви йдете? На червоне світло? Це ж небезпечно!!! Машин багато! Що ви робите? – пропищав я.
Пітер зупинився в трьох метрах від плінтуса і, стоячи прямо на проїжджій частині, хвацько вигукнув:
– Іди за мною і нічого не бійся. Це Америка! Всі права за пішоходами. Ти сам зараз переконаєшся в цьому. Нічого не станеться! Всі вони постануть перед нами як укопані! – І спокійно почав перетинати перехрестя по діагоналі.
Машини з усіх чотирьох напрямків загальмували і встали. Непорушно, як пам’ятники. Ми благополучно, у цій безпечної тиші, перетнули вулицю. І як тільки ступили на тротуар протилежної частини перехрестя – всі машини рівне загули і рушили з місця.
Ніхто не обурювався і не лаявся. Хоча ні, один чорний хлопець, висунувшись з вікна свого лімузина, вискнув в нашу адресу щось на кшталт «Fuck you!».
З тих пір в Америці я завжди переходжу дорогу на червоне світло, не чекаючи зеленого. І завжди автомобілі, пригальмувавши, чекають терпляче того дивака на букву «м», який йде туди, куди йому треба, примовляючи: «Кожному кланятися – голова відвалиться!»
Єдине, що мене часто супроводжувала, так це чийсь вигук, що вилітає з відкритого віконця якогось автомобіля: «Fuck you!!!». І це єдине право водіїв – вилаятися. У цій ситуації ніяких інших прав у них в США немає.
Андрій Клименко.
samo-oborona.su