fbpx

Каталог статей

Каталог статей для размещения статей информационного характера

Технології

Не відбирайте у своїх дітей право вибору

Практикуючий психолог В’ячеслав Вето говорить про те, як важливо надати дитині право вибору, можливість самому вирішувати, якою буде його життя. Навіть якщо вас мучать сумніви, а всі навколо впевнені, що знають, «як краще».
В’ячеслав Вето
Практикуючий психолог, провідний груп.
Моєму синові зараз 17.
І минулого літа, після школи, він нікуди вступати не став.
Працювати пішов і вже сам себе забезпечує.
Майже у всьому.
Так, і щодо наступного літа він теж поки не впевнений.
Сумнівається.
А треба чинити.
І все навколо (родичі, звичайно, але і не тільки) з цього приводу дуже нервують.
І те і діло у мене запитують: «А ти, Слава, що на цей рахунок думаєш?»
І, почувши мою відповідь, всі дивуються, а чого це я такий спокійний?
І чого це я зовсім не намагаюся якось на нього вплинути?!
А я насправді них… не спокійний!
І якщо б вони тільки знали, як мені важко.
Як важко.
Триматися тієї лінії, яку я вибрав колись у відносинах з моїм сином.
І досі тримаюся.
З усіх сил.
І мені дуже страшно, що я опинюся «неправий».
І що весь цей мій «експеримент» коли-небудь «погано скінчиться».
І що все навколо обов’язково мені на це вкажуть.
І скажуть, що це я в усьому винен.
Що сидів склавши руки і нічого не робив…
Я неначе йду проти якоїсь течії.
Широкого.
Глибокого.
Потужного.
І абсолютно впевненого у своїй правоті.
Течії під назвою «Вся моя сім’я».
Аж до сьомого коліна…
Вона, моя сім’я, точно знає, що потрібно моєму синові.
Вони, бл…, абсолютно в цьому впевнені.
І в них немає жодних сумнівів.
Звичайно, кидати роботу!
Звичайно, вступати в інститут!
Тут навіть і думати нічого!
Тому що — армія.
Тому що — то.
Тому що — се.
А я на цей рахунок думаю ось що.
Я думаю, що це них… не їх справа.
І навіть не моє.
А це справа мого сина.
І тільки його.
Це його життя.
І це йому вирішувати, як йому жити.
Своє життя.
Я от свого часу дуже хотів поступити в літературний інститут.
Але мій тато, коли про це почув, так на мене подивився.
Що я відразу якось осікся і навіть думати про це перестав.
І пішов в інженери.
Тому що «на хліб з маслом завжди вистачить».
І що, я зараз мікросхеми розробляю?
З кроком 50 нанометрів.
Або телевізори паяю?
Немає.
Я щодня пишу.
І навіть, буває, вночі.
І хто з нас був правий, виходить?
Я або мій батько?!
І я пам’ятаю, як мене було хлібом не годуй мої 30 років, коли я раптом зацікавився психологією.
Дай тільки ще чого-небудь повчитися.
Арт-терапії, наприклад.
Або психодрами…
І ось, скажіть мені, хто міг про це знати?
Хто міг це передбачити?
Що я стану психотерапевтом?
Так, ніхто не міг.
Навіть я.
Тому не їм вирішувати.
Як жити моєму синові.
І не мені.
Нехай він сам вирішує.
А від мене вимагається лише одне.
Підтримувати його в кожному його інтерес.
Який би він не був.
Тому що ніхто не знає, що його чекає попереду.
І чим насправді буде його щастя.
Я от точно не знаю.
Нехай він сам шукає.
Своє щастя.
А мені залишається лише вірити.
Що він його обов’язково знайде.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *