Тема і образ в драматургії

Антифашистської назвав свою книгу “Перед сходом сонця” і М. Зощенка. Книга створювалася в дні війни з фашизмом, отрицавшим освіченість та інтелігентність, будившим в людині звірині інстинкти. Е. Шварц писав про звичку до насильства, Зощенко – про покірності страху, на якій як раз і трималася державна система. “Злякані боягузливі люди гинуть швидше. Страх позбавляє їх можливості керувати собою”, – каже письменник. Зощенко показав, що зі страхом можна успішно боротися. Під час цькування 1946 р. йому пригадали цю повість, написану, за визначенням автора, “в захист розуму і його прав”. З 1943 р. поновився планомірне ідеологічний тиск на письменників, істинний сенс якого ретельно ховався під маскою боротьби з песимізмом в мистецтві. На жаль, діяльну участь у цьому брали і вони самі. Навесні того року в Москві відбулася нарада літераторів.
Його метою стало підбиття перших підсумків дворічної роботи письменників в умовах війни та обговорення найголовніших завдань літератури, шляхів її розвитку. Тут вперше було піддано різкій критиці багато зі створеного у воєнний час. Наприклад, Н.Асєєв, маючи на увазі ті розділи з поеми А. Твардовського “Василь Тьоркін”, які до того часу були опубліковані, звинувачував автора у тому, що це твір не передає особливостей Великої Вітчизняної війни. Ст. Інбер в серпні 1943 р. надрукувала статтю “Розмова про поезію”, в якій критикувала О. Берггольц за те, що вона і в 1943 р. продовжувала писати про свої переживання зими 1941 – 1942 рр. Письменникам ставили в провину, що вони не встигають за постійно змінною воєнно-політичною обстановкою. Художники вимагали від художників ж відмови від свободи вибору тем, образів, героїв, орієнтували на миттєвість. У переживаннях О. Берггольц Ст. Інбер побачила “душевне самокатування”, “спрагу мучеництва”, “пафос страждання”. Письменників попереджали, що з-під їх пера можуть вийти рядки, не загартовуючі серця, а, навпаки, розслаблюючі їх. В кінці січня 1945 р. драматурги зібралися на щорічну конференцію “Тема і образ в радянській драматургії”. Виступаючих було багато, але особливо варто виділити мова Вс. Вишневського, завжди учитывавшего “лінію партії”. Він говорив про те, що тепер потрібно змусити редакторів і цензорів поважати літературу і мистецтво, не штовхати художника під руку, не опікати його. Але означали слова Вишневського зміна політики партії в галузі літератури? Подальші події показали, що надії на це були марні. Вишневський апелював до Сталіна:
“Сталін відкладе всі військові папки, він прийде і скаже нам цілий ряд речей, які нам допоможуть. Так було до війни. Він перший приходив до нас на допомогу, поруч були його соратники, був і Гіркий. І та розгубленість, яка володіє деякими людьми невідомо чому, – вона відпаде”. І Сталін дійсно “сказав цілий ряд речей”: вже з травня 1945 р. почалася підготовка до розгромним постановами 1946 р. В таборах виношували сюжети майбутніх книг А. Солженіцин, Шаламов Ст., Д. Андрєєв, Л. Розгін, О. Вовків, писали вірші – величезна армія “ворогів” внутрішньо протистояла в роки війни відразу двом силам – Гітлеру і Сталіну. Чи сподівалися вони знайти читача? Звичайно.
Їх позбавили слова, як і Шварца, Зощенка, багатьох інших. Але воно – це слово – було сказано. В роки війни не було і навряд чи могли бути створені художні твори світового значення, але буденний, щоденний подвиг російської літератури, її колосальний внесок у справу перемоги свого народу над смертельно небезпечним ворогом не може бути переоцінений, ні забутий.
Д. Андрєєв художні твори