Фільм той, що Біжить по лезу (Blade Runner)

Зараз
розповім дивовижну історію. Я маю найніжнішу любов до всесвіту
«Біжить по лезу», а почалося все з смітника. У прямому сенсі цього
слова. Пам’ятаю було літо і на кухні у мене виявилася обшарпана коробка
з під пельменів «Дарина», а в ній більше дюжини книг.
Вони були різні: пошарпані і нові, в основному фантастика і фентази,
наприклад, рідкісне видання другого тому «Володаря кілець».
Напевно вам доводилося чути такі історії, коли хтось знаходив
схованку з дідові книгами або приходила посилка з рукописом як в
«Нічний гість» Роальда Даля.
Так от, коробку з книгами принесла мені моя бабця, а вона знайшла її на
найближчій смітнику. За її словами, «чого добру пропадати, покопайся може
чого цікавого для себе знайдеш, а решта знесу туди, де і
знайшла». Коли мене запитують, що я роблю пальцем у носі, я відповідаю –
«шукаю алмаз». У коробці я знайшов алмаз, їм був роман Філіпа Діка «чи Мріють
андроїди про електроовець?».
До того часу за моїми плечима було триразове починання фільму за
цьому роману «той, що Біжить по лезу». Перегляд ніяк не йшов, я просто був
не готовий до занурення в атмосферу фільму.
Будь-яка нормальна людина не стане просто так читати щось
сумно-депресивний, а от будучи сам в такому стан – з превеликим
задоволенням розділить всі перипетії героя-мученика.
За вікном була осінь, книга прочиталась за два дні і мені захотілося
більшого! Ви знаєте, я був по-справжньому засмучений тим, що роман
закінчився, мені хотілося більшого, хотілося жити в тому світі далі,
чи не завжди. І ось тут я знову згадав про фільм.
Боже, це не описати, що я відчував – світ, про який я читав – він
ожив перед очима. Відбулося повне занурення. Зараз я вже точно
знаю, що сам Філіп Дік точно так само відреагував на фільм – світ з його
свідомості ожив!
Але і фільму стало мало, а музика з нього супроводжувала мене кожен день.
Тут я і згадав про гру, про яку багато чув, а коли-то й
лякався тим, що вона займає цілих 4 сидирома!
Знайшов людину через інтернет, чекав тиждень, щоб отримати болванки з безцінною грою.
Я знову опинився в світі «Біжить по лезу», в похмурому світі і
дощовому, де неон – це дороговказна нитка за безпечним кварталах, адже
де немає неону – туди краще не потикатися. Хоча, кажуть, що в Тіба-сіті,
всі елітні імплант-лабораторії не мають навіть паперової вивіски, а
навколо них панує морок і безлад, щоб відлякати будь-яких роззяв. Але ми
зі світу «Нейроманта» повернемося в Лос-Анджелес, листопад 2019 року, де
Харисон Форд мокне під дощем у своєму коричневому тренчкоте – ось це
видовище!
Гра дозволила мені пізнати це місто зсередини. Все на що натякала
книга, що пустотливо показав через лінзу Рідлі Скотт, все це я зміг
відчути на кінчиках пальців, тут і зараз, протягом багатьох днів
ігри. Неспішний темп дозволив перейнятися атмосферою до межі.
Саме так, через різні джерела, носії і культурні явища
щось віртуальне стає цілком реальним, стає частиною
нашого життя і спогадів.
Нагадаю, що всесвіт «Біжить по лезу» увійшла в моє життя самими
різноманітними шляхами, через книгу, фільм, гру, музику, статті, через
спілкування з іншими людьми, для якого світ «Біжить» – це живий і
цілком реальний світ – світ майбутнього, а для когось і сьогодення.
Інші статті про фільм “той, що Біжить по лезу” читайте у блозі