Роль ціни в формуванні витрат

Перша обставина — відомчий інтерес (не галузевий, оскільки виробництво одного виду продукції нерідко розкидано по десятку і більше міністерств і відомств). Що він виражає? Найчастіше інтерес, як далекий від інтересів держави (на них він дивиться з відомчої дзвіниці), так і від інтересів підвідомчих підприємств. Тому в більшості випадків його слід усунути (а не посилювати, як це передбачається у проектах переходу на госпрозрахунок цілих міністерств), змінити роль і функції міністерств і відомств, щоб вони сприяли реальному узгодження інтересів держави і підприємств, а не ускладнювали цей процес, представляючи підприємствам помилковий, спотворений у відомчому дзеркалі інтерес держави, і не захищали перед державою утриманські тенденції з боку підприємств.
Є ще цілий ряд питань, які заслуговують розгляду у зв’язку з цим, але незалежно від того ще раз підкреслимо головне: форми власності — це жорсткі юридичні моделі, які тільки і можуть змусити підприємства відчути відповідальність перед суспільством за результати своєї роботи, примусять їх відмовитися ВІД «витратних» методів господарювання, бігати за новинками науково-технічного прогресу, а не відхрещуватися від них. Напівзаходи тут навряд чи зможуть подолати міцні заслони, якими міністерства приховали від напору споживачів підвідомчі їм підприємства, які звикли до спокійного життя на утриманні держави.
«Політика — це мистецтво можливого» — вислів, що належить, здається, Талейрану, цілком застосовно до економічної політики. Чи є сенс навішувати ярлик «загальнонародної власності» на роздроблені, вельми недосконалі і навіть відсталі за сучасними мірками продуктивні сили в сільському господарстві, будівництві, у багатьох ще, на жаль, галузях промисловості і тим більше насильницьким шляхом пристосувати ці продуктивні сили під надуману політичну фразу? Продуктивні сили, коли з ними поводяться огидно їх природі, можуть чинити опір тільки одним доступним їм шляхом — вони відмовляються діяти і замість корисного ефекту приносять шкоду. Якщо намагатися удвох забивати цвяхи одним молотком, то чекати від цього можна лише відбитих пальців і поламаних цвяхів. Практика змусила нас взяти курс на посилення самостійності підприємств, і це є правильним свідченням неспроможності наших спроб управляти ними як єдиною загальнонародною власністю, втілити цю політичну ідею в економічну дійсність. Життя рве цю форму з шкодою і для ідеології, і для економічного розвитку. Вона ще раз доводить нам, що вся політична ідея приживається тільки тоді, коли вона економічно обґрунтована. В основному наші продуктивні сили ще не досягли того ступеня зрілості, яка потрібна для загальнонародної власності, і наше завдання — не поспішати розвішувати приємні нам гасла і ярлики, але прагнути якомога швидше розвинути ці продуктивні сили до такого рівня, щоб вони самі сказали нам. Але якщо для окремих категорій споживачів з’явиться необхідність у спеціальному, пристосованому для їх вузьких потреб інформаційному або консультаційному обслуговуванні, то не буде ніякого криміналу, якщо вони на кооперативних або інших засадах організовують це обслуговування тільки для себе.
Ми звикли критикувати капіталізм — слідом за К. Марксом з його аргументами. Але у К. Маркса була цілком певна завдання: через недоліки капіталізму показати шлях до нового економічного ладу, позбавлений цих недоліків. Але він вирішив цю задачу, і перед нами вже не стоїть. Давайте тепер пригадаємо історичну заслугу капіталізму перед усіма минулими етапами розвитку людської цивілізації: адже він, капіталізм, висунув на перше місце з усіх достоїнств людини саме праця, він на зміну всім іншим системам розподілу революційним шляхом ввів розподіл по праці. І за капіталом — додасть читач. Так, і з капіталу — як за овеществленному «мертвому» праці.
А поглянемо на ці ж звершення капіталізму з позицій передували йому формацій. І раптом з’являється ідеологія капіталізму — із запереченням будь-яких переваг людини перед людиною, даних йому від народження, з визнанням необхідності кожній людині домагатися всіх благ у житті тільки своїми власними силами, з поняттям багатства як стану, що досягається працею і зусиллями людини, а не гарантованого йому власним високим становищем у суспільстві. Для феодалів, які звикли вважати багатство незмінним атрибутом свого стану, сам факт можливості його проживання, якщо не займатися спеціально множенням успадкованого стану — здавався вже потрясінням всіх основ. Раніше король вважав своїм обов’язком підтримувати збіднілих дворян дарами нових маєтків і земельних угідь. Капіталізм скасував систему цих пожалувань, як і скасував кріпосництво. Тепер вже колишній феодал, що втратив свій стан, опинявся на дні суспільства, і навпаки, його колишній кріпак, користуючись своєю кмітливістю і разворотливостью, міг піднятися на верхні щаблі суспільної драбини.
На цьому історичному переломі і розподіл залежно від капіталу здавалося формою розподілу по праці: адже капіталіст не просто пожинав плоди багатства, як витиснутий їм феодал, він організовував виробництво, він вкладав свої власні кошти «у справу», виробляв товари, які ще потрібно було продати, і за цінами, які б покривали витрати. Нарешті, він ризикував своїм капіталом: у разі власних невдалих дій він міг втратити своє багатство і опуститися в ряди незаможних мас. Колишні мазуни багатства феодали — цих турбот не знали, і, порівнюючи з ними бурхливу діяльність нового буржуазного класу, цілком можна було зробити висновок, що свою винагороду вони відпрацьовували: у формі плати за їх організаційні зусилля, плати за ризик», нарешті, у вигляді плати за утримання (адже вони дійсно не проїдали свій стан, а вкладали його «справа»).
Джерело; Виробничі сили