І. Франка та становлення української мови і літератури.

І. Франка належить до засновників, основоположників і творців української літературної мови.
Лінгвістичні інтереси І. Франка досить широкі та багатопланові.
“Питання мови для І. Франка являє собою один з аспектів дослідження життя народу, його суспільної організації, духовного світу, морального стержня”. І. Франко завжди виступав на захист української мови як мови великого народу, який має право на власне духовне, культурне, економічне розвиток і державне життя. Він гостро критикував побутування й утвердження двомовності з боку австрійської влади. Зазначав, що двомовність є причиною внутрішнього роздвоєння людини. “Двомовність і дволикість” – саме так називається праця В. І.франка 1905 р. де він, критикуючи москвофільство як явище, зауважує: “Ось це внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, які могли б бути зробитися корисними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, які страждають нещасною манією – міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися духовно парализоваными, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимогам сучасності “.
“І дев’яносто п’ять років тому, і в наш час актуальна проблема дуалізму в мовній життя багатьох українських інтелігентів. Іван Франко тоді, в умовах поширення химерної суміші церковщины, росийщины і польщины, розведеної на галицько-руські діалекті, побачив у цьому багатомовності деструктивну загрозу не лише для української мови, що само по собі було величезним злом, а й для національної духовності “.
І. Франка був ревним захисником української мови, відстоював її право на побутування у різних сферах і галузях життя українців, прагнув, щоб українська мова стала мовою освіти, науки, церкви, виступав проти утисків та переслідувань українського слова.
“Хоч українців близько тридцяти мільйонів (З мільйони у Галичині і на Буковині, півмільйона в Угорщині та близько 27 мільйонів у Росії), вони можуть лише в Галичині та на Буковині користуватися своєю мовою в установах, судах, школах та пресі, але й тут на їхньому шляху часто стоять перешкоди й обмеження. В Росії українська мова вилучена зі шкіл – від університету до початкової, із церковних проповідей, установ, українською мовою нині там не дозволено видавати жодного журналу, не можна друкувати популярних, наукових книг, ані відео.
У вірші “Антошка П. (Азь покой)” Франко-поет вступає у гостру дискусію з Петрушевичем Антонієм Степановичем – українським істориком та етнографом, який належав до кола тих, хто заперечував самостійність української мови, називав її діалектом і по суті тим самим ставив під сумнів існування українців як окремого етносу.
Поет відстоює абсолютну рівність усіх мов у природі, запевняє, що не можна називати чи “діалектом” чи “жаргоном” ту або іншу мову …
По темі блогу Записки провінційного дауншифтера, найрізноманітніша інформація.