У нашому селі кілька місяців тому оселилася багатодітна Батьківщина переселенців. І всі їм щось несуть, А я не допомагаю. Сусіди і староста кажуть, що ми з дружиною не праві

Село в нас на Тернопільщині дуже гарне, ошатне. Багато людей закордоном, тому побудували нові будинки, облаштували все необхідне. Кожен важко працював, аби жити в гарних умовах. 

Так і я дванадцять років живий в Ізраїлі, будував там висотки, аби довести до ладу свою господу, оплатити навчання дітей. Все вдалося, але було вкрай важко. Зараз маю землю, на якій ми з дружиною встановили теплиці та вірощуємо на продаж городину. Щодня прокидаємося вдосвіта і до роботи, аж до пізньої ночі. Так вже ми звікли.

І від кількох місяців тому до нас приїхала велика багатодітна Батьківщина зі сходу. Восьмеро дітей і їхні батьки-Анатолій і Надія. Сільський староста відразу віділів покинутий будинок для них. Колись там самотня баба Штефа жила. Усі односельці збиралися і кілька днів робили в хаті ремонт. Згодом їм навіть санвузол вдалося облаштувати. 

Аби допомогти цій сім’ї навіть групу створили у Вайбері. Там вирішували, хто й що несе. Одні допомагали дитячим одягом, інші – засобами гігієни. Далі наведіть чергування встановили-хто коли їжу їм несе.

а ті задоволені. Анатолій за місяць таке пузо на чужих харчах наїв, ще й горілки встигає попити. Смороду ще ж грошову допомогу отримують. а Надія особливо не переробляється. Дітей не доглядає, вони самі по собі. Навіть кількість грядок не скопала.

Споглядаючи усю цю картину я твердо вирішив – не дам нічого. Як важливо ми з дружиною працюємо, аби жити нормально і забезпечувати дітей. А цим ледацюгам все з неба подає!

Та нашим друзям і старості дуже не сподобалось це рішення. Кажуть, що ми не патріоти, і нічого не розуміємо. Аже бідні люди все втратили. 

Та смороду, мабуть, нічого не малі. Бо звіклі жити й не працювати. Дітей народжували й на допомогу вижували.

Нещодавностароста прийшов до мене й заявивши:

– Федір, так не можна. У вас повно городини – бачили помідорів та огірків, може Надя закрутити на зиму.

– та май совість. Ніхто ж не знає, що завтра на нас чекає.

– Хто працює – той усюди вижіве. Скажи Анатолію, що може завтра прийти й допомогти мені з будівництвом схов для овочів. За це я йому Городині дам.

І що ви думаєте? Ніхто не прийшов ні завтра, ні післязавтра. А найбільше прикро, що такі, як ці переселенці, є в кожному селі. Вони наживаються на наших людях і вважають, що це нормально. Чи не так? Згодні зі мною?