Аномальна зона – 3 або Чортів перехрестя

Мені кажуть, що я зарозумілий, тому що люблю самотність…
А як інакше я почую Глас Божий?! —
……………………………………………………………………………………
як сказав Мікеланджело Буонарроті (інакше — Микельаньоло ді Лодовіко ді Ліонардо ді Буонаррото Симонії (ВІКІПЕДІЯ).
Пам’ятаєте, був у XVI столітті такий італійський скульптор, живописець, архітектор і поет?
Не знаю, як ви, але я з ним абсолютно згоден.
Проте моє зарозумілість зовсім іншої властивості: за віком у моїй голові накопичилося таке унікальне кількість різного роду дурниць, що вона мимоволі хилиться на груди, до того ж я працюю на комп’ютері, тому страждаю типовою хворобою всіх комплентяев — остеохондроз.
Ні, щоб як Володимир Набоков, стоячи біля бюро та ручку з золотим пером та красивим почерком…
Так ось, за порадою лікаря, коли я йду по вулиці, то намічаю собі в далекій перспективі об’єкт над головами перехожих, щоб завчасно не перетворитися в согбенного дідугана, додайте до цього затемнені окуляри, з-під яких виблискує скануючий режисерський погляд (Петро Наумович Фоменко ще й за цей погляд терпіти мене не міг, але куди ж від професії тепер дінешся?) — і в результаті, погодьтеся, виходить страшний тип.
Але мова не про це.
Тьху ти! Тільки я вирішив розговоритися, як подзвонила моя стара знайома, вона зараз, здається, працює в банку, вникати не став, і протягом двадцатиминутного нудної розмови остаточно зрозумів, у чому, крім виключної сексуальної незатребуваності, полягає криза середнього віку у жінок: вони, майже всі поголовно, хочуть писати романи, а деякі навіть мріють написати кіносценарій якогось любовного чи еротичного серіалу.
Еротичні казки і роман, на зразок моїх «братки» і «Коліно Еммануель» їх не хвилюють, їм вогнедишні пристрасті подавай, а не мої фантазії…
Так от, помінявши, у зв’язку з певними обставинами мого життя, творчу, але не сексуальну (заспокойтеся, пані та мамзель, я натурал) орієнтацію і став письменником і кінодраматургом, я все-таки продовжую по-режиссерски ставитися до навколишнього середовища і людям, які в ній живуть, як сценічному майданчику або заэкранному простору, тому в своїх літературних экзерсисах, будь то роман, розповідь, кіносценарій, театральна драматургія або навіть еротична казка, зазвичай прив’язуюсь до конкретних місць, вулицях, будинках і навіть людям, як було з інопланетянкою або розкішної, схожою на жар-птицю, синьоокою блондинкою в романі «Коліно Еммануель».
Йдеш, гуляєш, вдихаєш ще трохи свіже ранкове повітря і мимоволі відзначаєш про себе, природно) начебто давно знайомі місця і давно знайомих людей… Однак в тому і справа, що кожен день якимось неймовірним чином: чи то погода, чи то сонячне світло, чи то вітер з дощем, то власний настрій (не завжди ж підводишся з тієї ноги) — але погляд або, якщо хочете, ракурс на ті ж вулиці, будинки, предмети і людей змінюється, іноді кардинально.
Світлофор.
Ага, в кінці провулка, в серпанку видніється фасад палацу Франца Лефорта. Кажуть, він там кілька років тому знову ж таки з ранку виписував кренделі ногами на площі перед палацом, а потім побіг вниз по вулиці…
Цікаво, куди? На Яузу?
Ні, та вулиця, наприклад, для зйомок не підходить: праворуч будинку сучасні, їх не сховаєш.
А якщо перемістити його прокази в наш відчайдушно вільний час, але не в тунель під Яузой, занадто одноманітне простір, а в мою аномальну зону, вірніше, в лефортовскую зону?
І що виходить: кіносценарій, роман, трилер?.. Або знову магічна фільму? Мабуть, ні те, ні інше, ні третє. Квартал хоч і старий, але схожий на рот людини, вражений глибоким карієсом — одні уламки старовини з пооббиваними стінами…
Гаразд, йдемо далі.
Нові твори прикладного народного мистецтва вже не надихають, здається, я переоцінив талант доморощеного художника.
Спускаюся вниз по вулиці, піднімаю очі: «Ух, ти!»
На узвишші в кінці, що спускається і піднімається вулиці, стоїть церква Матвія Казакова, виблискуючи хрестами на сонці, але ранкове марево як би відтинає їх від куполів: ще секунда — і вона злетить в небесну блакить.
Переводжу погляд на тлінну землю: крізь ажурну огорожу обласного університету ріжуть око величезні яскраво-сині труби, що стирчать прямо посередині затишного дворика з розламаного фонтану.
«Нічого собі!» — знову внутрішньо вскрикиваю я, і перед очима спливає епізод, що трапився ранньою весною, коли я повертався від зубного лікаря і пройшовся по своєму маршруту, але у зворотний бік.
У воротах стирчав величезний вантажівка, в кузові якого кран поволі опускав якийсь іржавий контейнер дивної форми, що більше нагадує саркофаг…
«Ось і нашого Лефорта, нарешті, знайшли!» — подумав я тоді, але думка лише ковзнула по свідомості, однак, виявляється, зачепилася за підсвідомість.
А далі вихором пронеслися інші епізоди: протягом року цю вулицю і її найближчі околиці неодноразово перекопували, причому у мене складалося враження, що копають ці глибокі ями (краєм ока бачив) виключно ночами, тому що до моменту моєї прогулянки (приблизно 8.30 ранку) робочі накривали ями сталевими щитами і захищали їх від сторонніх очей.
Пам’ятається, мені тоді ще не сподобалися їх (робочих) похмурі і підозріло шастають по сторонам пики. Та й коли вантажили саркофаг, в кузові сяяла усмішкою така мерзенна пика — зустрінеш в темному провулку…
Потім раптом в уяві спливла містична повість Чаянова про графа Федора Михайловича Бутурлине, який випадково забрів до Якову Виллимовичу Брюсу, і особняк на перехресті тут же перетворився у мене в його таємну резиденцію.
Не дарма ж в часи оні це місце називалося Поганим…
На переході мій розбурханий погляд ковзнув по бордовому голландському будиночка петровських часів — номер будинку був «13».
«Чортів перехрестя!»
Не встиг я перейти вулицю, як з воріт особняка, куди силою своєї уяви я поселив відомого масона і чорнокнижника Якова Брюса, з огидним хрипким гавканьем вилетіла чорна собака і кинулася на перехожого.
Між іншим, у скандинавській міфології перед кінцем світу повинна з’явитися чорна собака Гарм…
Чого-чого, а собак в зоні вистачає, пара-трійка зграй бродить по довколишніх парках і дворах старорежимних особняків.
«Ти ще згадай кострубатий тополя за банком!» — гидко посміхнувся мій двійник.
«Відмінна ідея! Такі дерева ростуть тільки на місцях ритуальних вбивств».
«Вже було! Роман-онлайн „Коліно Еммануель“ забув?»
«Не важливо! Потрапити в шкільну програму я не прагну».
«Взагалі, що за жанр — роман-онлайн?» — спробував заспокоїти мою уяву дружок з підсвідомості.
«Це коли письменник прагне всіх обдурити і оголошує, що пише роман в прямому инетовском режимі, а насправді… Відчепись!»
Дивно, але цей відрізок моєї прогулянки чомусь завжди асоціювався в мене з музикою Джона Маклафліна, точніше, з його альбомом «Promise».
Огибаю церква Матвія Казакова, і вперед до палацу графа Розумовського.
Хтось мені казав, що якщо подивитися на цю церкву з боку, то складається відчуття, що вона стоїть на курячих ніжках, теж вельми цікава деталь.
«Теж було. Кіносценарій „Оксамитове підземелля“. Хіба немає? Та й не розкачуй губи на палац графа Розумовського, там вже були епізоди з „Оксамитового підземелля“, „Смерть в театрі“, „Коліно Еммануель“ так і кіносценарій „Золотий ярлик“ з нього починається!»
Так, здається, перебір, але з іншого боку, я обожнюю свою «ерогенну зону і готовий писати про неї нескінченно, тому, думаю, палац графа ми задіємо, боляче вже фактура чудова, в руїнах всяке може відбуватися, не кажучи вже про витають там астральних уламках і привидів.
У Тоніно Гуерра (сценарист Ф. Фелліні, М. Антоніоні та ін) є приголомшлива повість «Зграя птахів» про людину, який збирав звуки в покинутому місті.
А тут і міста не треба, весь фільм можна зняти в руїнах величезного палацу і його парку.
Гаразд, чергова зустріч з дитинством відбулася, повертаю в провулок — це провулок «Рембрандта» з «Коліно Еммануель», але він себе вичерпав, тим більше що на місці таємної майстерні мого невизнаного генія, возомнившего себе сучасним втіленням великого голландця, спорудили щось на зразок бомбосховища.
Прохідний двір — це вже краще.
«От собака!» — вилаявся я.
Уявляєте, вчора ворона накидала у стіни гаража шматочків хліба і села на кут, злетілися голуби… а сьогодні там пара обгризених скелетів бідних пташок і купу пір’я.
Згадав! Біля палацу Лефорта страшний вороний базар!
Ого! Та тут ціла банда збирається: невгамовний Франц Лефорт, собаки і ворони! А якщо тут ще й поселити Брюса?!
Все це, звичайно, цікаво, але…
Ні, на одній містики не проїдеш, треба б додати чогось такого — детективного: розслідування якого-небудь, раптом у зоні з’явився маніяк, який роздягає дівчат і жінок, але не гвалтує, а просто милується красою їх тріпотливих оголених тел.
Точно! Адже від метро і з вокзалу до університету студентки косяками йдуть, до того ж недалеко наше рідне відділення міліції.
Картинка вимальовується дуже цікава! Ні?
Мабуть, треба б ще задіяти сам університет, все-таки особняк Демидова, як-ніяк. Раптом там теж будуть відбуватися якісь неймовірні події, краще, звичайно, любовного і еротичні властивості.
«Про бригаду гробокопачів забув».
«Непогана ідея, а сюжетних ліній не занадто?»
Однак мій дружок промовчав.
Царська дорога нічим не надихнула, лише промайнуло за широкою спиною Кощія Безсмертного крило моєї жар-птиці, так пишногруда брюнетка з видавництва обдала задушливої хвилею пряних духів.
Як це називається?
Вибір натури, якщо хочете…
Або як стають заручником своїх професії, спостережливості та уяви.
Федір Ландрін, драматург