Передмова Олександра Ковалевського до поетичної збірки Юрія Черкашина
«По самому по краю…»
Мені цікаво у віршах Юрія Черкашина насамперед те, що він, прийшовши в літературу з бардівської пісні, вносить в неї не тільки елемент «відкритості масі людей» — може, не завжди і знайомих із зразками високої поезії, може, її і не дуже-то люблять, а ще й якусь одвічну таємничість поезії сопрягает з загальнодоступній простотою зримих реалій сьогоднішнього життя:
Рейки розчиняються вдалині,
І тремтить неясна картинка.
Я сиджу на запасному шляху,
Ти ромашки шукаєш уздовж стежки.
Запах ялини голову заморочив,
Півгодини ще до електрички.
Раптом крізь хмари замрячив дощ,
Замиготіли в ньому твої кіски.
Тут все і просто, і складно одночасно. Як у живописі «антиклассицизма» кінця XIX — XX ст. Як в бутті початку століття ХХ1-го, коли все змішується «у домі Облонських», тільки щастя залишається невловимим в людському — сегодняшне-многознающем — свідомості, ніж-то споконвіку таким же щемливо-текучі, нез’ясованим, як сльоза в дощ:
Я будинок з трубою малюю,
Яблуню біля ставка.
Думав, що я втечу,
Тільки не знав, куди.
Мій катерок причалив.
Ось і річковий вокзал,
Краплі дощу впали,
І на щоці — сльоза…
Вже на цих прикладах читач, мабуть, помітив не тільки психологічно-духовну домінанту в художній структурі вірша Юрія Черкашина, але і яскраво виражену складову мальовничого, предметного погляду на життя, на буття. Особливо зримо цей аспект проглядається у другій — по тимчасовій низхідній — книги поета «У мого вікна», виданої в 2001 році, тоді як перша, «Острови у всесвіті», вийшла там же в 2002-му. Цей принцип «хронологічно навпаки», думаю, цілком виправданий у побудові даного збірника, який як би служить певним підсумком пошуків у зовнішньому і внутрішньому світі, шукань, які автора самими далекими часом дорогами і стежками, але привели його до усвідомлення неповторності й самобутності свого «я», що може щось протиставити глобальним нивелирующим живу душу, у тому числі і слов’янську, духовним і прагматичним, антропоцентристским і позитивістським тенденціям, які, схльоснувшись в ультра-новому єдиноборстві, прагнуть все більше перекроїти нас кожна на свій лад:
Скоро буде весна, всі питання не в рахунок.
На воді бірюза.
Всі вже розійшлися, і сором’язливий день Розірве гроза.
Скоро буде вогонь вести караван І топити кораблі.
Будуть річки мріяти, і сумувати допізна Будуть сестри мої…
Юрій Черкашин створює у своїх віршах всепростор душі, прив’язаною не тільки до вічності або історичних часів, а в першу чергу до років і місця, коли і де ця душа — конкретно і осязательно-речовинно — вступила в діалоги з запропонованими їй обставинами виживання і самопреобразования, коли і де вона може знайти — і знаходить — зачіпки для свого порятунку, а такі будуть завжди, є й сьогодні:
Білий дім на піску…
Чистий аркуш на столі…
За стіною шумить океан.
На балконі мудрець,
А над ним диких птахів
Пропливає на південь караван.
Розлітаються вдалину
Сотні книжкових сторінок —
Їх терзає на гальці хвиля.
До побачення, повік!
До побачення, будинок!
До побачення, юність моя!..
Поет приходить — всім своїм духовно-созидающим, очевидним і потаємно-особистим досвідом — до висновку, що вік, будинок, юність — лише початок на шляху до чогось вищого, і воно, це вища, в його «Островах у всесвіті» постає часом в пронзающе-знайомих, назавжди рідних людині земних іпостасях:
На мосту тиша… Світанок.
Потонули в річці хмари.
Скільки канув у безодню років!
Фарбує осінь листям берега.
Золотить сонця промінь купола,
Самотні сосни співають.
Тихо човен під міст попливла.
Я в забутті вічність стою.
Навіть у піснях ліричний герой Юрія Черкашина, помістив себе немов на край своєї ментальності, в іншу, хоч визначальним чином теж споріднений йому середу (а звідки, власне, і прийшов до російській людині Святе Письмо?), відчуває і передає духовну напруженість цієї
середовища, близької якщо не до апокаліптичної, то до досить грізною нової світової катастрофи:
В гості до мене приходять брати і сестри,
Приходять друзі,
Сідають поруч, сміються і пісні співають,
І п’ють те, що є.
Потім йдуть у річку і махають рукою,
Як ніби пили сьогодні за упокій,
Але, втім це вже все одно,
Адже завтра буде війна.
Приспів: Ніч перед війною на березі річки В окруженьи квітів…
Третя книга у збірнику складена з ранніх віршів автора. Тут є наївні, інший раз навіть незграбні рядки, є витончені сатирично-гумористичні відгуки на перебудовну «злобу дня», і є… відчуття якоїсь духовної тупиковости шляху поета, якого не вистачало в той час як би якогось жорсткого зовнішнього імпульсу, щоб зібрати своє «я» в кулак, зрозуміти координати інших, куди більш складних і мало не екзистенційно-бестрансцендентных борений, в які кинута — роком, Богом — його душа.
На сьогодні поет вже пройшов певний етап цієї нової для нього і не дуже-то надихає своїми можливостями в плані космогонического оптимізму дорозі. Досвід його і досить унікальний, і цінний, особливо для тих, хто світ, життя, буття пізнає і буде пізнавати лише звідси, з одного немов раз і назавжди визначеного місця:
Тополі-вітрила
Женуть літо на південь.
Я ловлю в небесах
Хиткою веселки коло.
Я по дахах біжу,
Як по крижина навесні.
Мені на тому березі
Буде краще з тобою.
На якому березі? Тому чи все-таки це? Куди приведе поета його біг, біг разом з тополями в вітрі, разом зі зграями змерзлих зірок, що летять в осенеющем небі, біг разом з його любов’ю і пам’яттю, клаптиком отчої землі і цілого всесвіту? Хто знає…
Я дуже хотів би прочитати ще не одну книжку цього автора. Тому що він цікавий не тільки тим, що поет, але і тим, що не боїться жити тут і там одночасно, ризиково стьобаючи коней своєї долі не на убаюкивающе-милих рівнинах, а — як там у Висоцького? — « по обриву, по-над прірвою, по самому по краю…» Шмагати цих коней і залишатися вітчизняного задушевним і вразливо ліричним завжди і де завгодно — хіба мало? Хіба така установка не той ключ, яким поет може відкрити читацькі серця і увійти в них?
Сподіваюся, що — той.
Олексій Ковалевський, поет, член Національної спілки письменників України, лауреат премії ім. Сосюри В.