Бродили люди з Русі

Бродили люди з Русі
З недавніх пір я збираю старі фотографії. Випрошую у знайомих або купую в антикварних магазинах. Ось на одній з карток двоє молодих людей у піджаках, при «метеликів», один з них в кепці, в іншого – розкішна кучерява шевелюра. От і думай: брати? Або друзі, перед майбутнім розставанням прийшли сфотографуватися на пам’ять? Так строго, не посміхаючись, дивляться вони в об’єктив. Мій чоловік, наприклад, вважає, що вони – «манірні» англійці…
На іншому знімку – панянка в капелюшку і з парасолькою на тлі квітучого саду. «Моїй мамі 18 років», – напис олівцем на звороті. Але що ж сталося, коли ця старовинна фотографія потрапила в антикварний?..
Так, швидше за все, ніколи і не дізнатися, що це за люди, як вони жили, померли, а може бути, десь живуть і досі.
На щастя, про своїх власних родичах я хоч що-то знаю завдяки розповідей мами та батька, а не тільки старих фото. Один мій предок тримав пором на Оці, інший помер на мішку з хлібом, який в голодний час віз для сім’ї. Його ім’я носить тепер мій син. Одна з прабабусь зустріла судженого біля колодязя: молодець з кучерями «з кільця в кільце», у червоній сорочці попросив ковток води. Майже як у пісні! Мій дід був кучерявим, кучері і у моєї тітки…
А інший дід написав своїм дітям напуття-заповіт у віршах. Він любив приводити в свій будинок «странніков, дивовижних самобутніх людей, які споконвіків ходили по Русі». Адже раніше не гнали жебраків, мовляв, «працювати не хочуть» – їх вважали «божими людьми» і прийняти їх-означало служити Богу.
Один з моїх предків – звали його Онисим – служив і загинув на легендарному «Варяг». А скількох забрала Велика Вітчизняна!..
Як дорогоцінні камінці перебираю я їх імена: Тимофій, Михайло, Євдоким, Єгор… І ніби відгукується щось: теплому з глибини, з моєї власної крові.
У дитинстві мені снився один і той же сон. Ніби йду я по стежці між полем і лісом, підходжу до будинку. Будинок дерев’яний, темний, ніби на виселку – інших поруч не видно. Виходить на ганок жінка в білій хусточці. Воду з відра виливає, або просто стоїть та дивиться вдалину. А потім знову йде в дім. Я – за нею. Знаю: це мій дім і мене там чекають. Але входжу – і нікого. Стіл стоїть, образа у кутку… А кругом – пил. Немов багато років покинутий будинок, і запах якийсь трав’яний, гіркуватий, знаєте, як в нежитлових будинках.
Я пильно дивлюсь на людей. Не раз чула в свою адресу грубе: «Ну чого втупилася?» Напевно, це непристойно – роздивлятися в упор. Але в кожному з осіб – на вулиці, в тролейбусі – я бачу так багато.
Тепер ви знаєте, чому цей трепет перед старою фотографією, перед диханням пройшла і зникла, – завжди такою скороминущої – життя.
Очі життя. Ходили люди з Русі – А. Найдьонова (Росія, р. Володимир)
Джерело – Літературний журнал “Колесо”