Історія мистецтва

У всіх країнах історія мистецтва — це історія важливої частини національної культури; у більшій мірі це помітно в Італії, особливо починаючи з XIV ст., тобто з перших кроків культури гуманізму. Саме в цей період світська культура, повернувшаяся обличчям до класичної античності, до самої історії, зайняла місце релігійної культури, теологічної, догматичної, космополітичної, покровителькою і носієм якої виступала католицька церква.
Слід пам’ятати, що розвиток італійського мистецтва зі своєю власною структурою почалося з виникненням і затвердженням економічної і, певною мірою, політичної самостійності комун — цього первісного ядра, що призвів до утворення демократичного управління в містах. Художники становили в той час вищий прошарок ремісничого населення, на виробничій діяльності якого — в кількісному і якісному відношенні — ґрунтувалася політичне й економічне життя. Саме майстри мистецтва, як представники трудового класу, які займалися будівництвом міст, надаючи їм монументальний характер. Справою рук художників з’явилися собори, громадські будівлі, житла багатих сімейств. Плоди їх мистецтва стали надбанням міських громад і засобом взаємовідносини між різними комунами і областями.
Якщо замислитися над тим, що візуальне спілкування було в минулому не менш важливим, ніж словесне, то легко зрозуміти, що в XIV ст. Джотто і Сімоне Мартіні грали настільки ж важливу роль у створенні італійської гуманістичної культури, як Данте і Петрарка. Іншими словами, через посередництво художників, скульпторів і зодчих трудящий клас вніс свій внесок в політичне управління, в чомусь наблизився до самої влади.
В силу якогось безглуздого упередження, носить скоріше всього класовий характер, і до цього дня далеко не до кінця визнається роль, яку відіграли діячі мистецтва в культурній, а також політичній та релігійному житті XV—XVI ст., тобто в епоху розквіту синьорий в Італії. Майстри мистецтва були технічними радниками князів, їх творчість не тільки відображало особливості політичної і релігійної обстановки, але і сприяло її історичного формування. Саме тому в Італії існує традиція, а художня культура, критично переробна минуле і відкрита до майбутнього: кожна область, кожне місто, кожен художник прагнули до самобутності, новаторства, відмінності один від одного.
У XVII ст. два майстри—Берніні і Борроміні—визначили міської вигляд Риму як освяченої традицією столиці і, як такий, ідеального зразка для інших європейських столиць.
Художники в тому ж столітті внесли величезний внесок у формування сучасної європейської культури, заснованої на культурному і не меншою мірою політичне взаємодії великих європейських народів. У XVIII ст. неокласицизм, зародившись в Італії, зіграв дуже важливу роль у формуванні світської культури, вільної від впливу церкви, політично зверненої до цілей прогресу і міжнародного спілкування. У цей період Петро Великий вирішив зробити з «святої Русі» сучасну європейську державу. Він вдався до послуг зодчих, щоб створити такий шедевр містобудування, яким став Петербург, нині Санкт-Петербург.
Правда, в XIX ст. Італія поступилася Франції роль світової художньої держави, яку вона грала протягом п’яти століть, але . відтепер художня культура мала вже інтернаціональної динамічною структурою. І в цій складній динаміці певне значення мали в перші десятиліття нашого століття зв’язку між італійським та російським футуризмом.
Сергій Петров, художник і автор порталу Техніка малюнка і живопису (с)