Культурна атмосфера

Тільки в ювілейних статтях, присвячених видатним діячам країни, зникали згадки про причини загибелі майже кожного з них у 1937-1938 роках. Словом “волюнтаризм” замінили формулу “порушення соціалістичної законності і відступ від ленінських норм державного і партійного життя”, повалення Хрущова подавалося як захист демократичних завоювань. Свідченням того, що далеко не все благополучно в країні переможного соціалізму, стала розробка економічної реформи, названої на ім’я тодішнього голови Радміну косигінської. Реформа ця, яка представляла собою першу боязку спробу дати хоча б маленьку дещицю економічної самостійності виробникам, звільнити їх від жорстокої директивної регламентації зверху, була прийнята під фанфари і тихо спущена на гальмах. З 1963 року стали закуповувати зерно за кордоном. Полиці магазинів ставали все більшими, черги в продуктові магазини все довшими. Зате свят засновувалося все більше і більше. Країна все частіше святкувала і тріумфувала.
“Оттепельная” ейфорія закінчилася. Надії на можливості демократичного розвитку шляхом удосконалення існуючої державної системи розтанули. Повна ясність настала в серпні 1968 року, коли танки країн Варшавського договору увійшли до Праги, столиці дружньої соціалістичної держави: тоталітарна макросистема не змогла допустити навіть ідеї все того ж соціалізму, але з людським обличчям”, проголошеної Дубчеком і його однодумцями.
Ідея світлого комуністичного майбутнього, якій влада десятиліттями манили народ, закликаючи перетерпіти чергові труднощі, явно втрачала привабливість. І хоч Хрущов завершив XXII з’їзд КПРС обіцянкою: “Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі!” – в це вже ніхто серйозно не вірив. Партійна ідеологія, прагнучи якось заповнити утворений вакуум віри, стала судорожно придумувати нові історичні віхи – з’явилася концепція багатоступінчастого руху від соціалізму до комунізму – нерозвиненою, розвиненою, високорозвиненою соціалізм. З обережності попереджали, що багато ступенів і кінця цій драбині поки що не видно. Але і ця паліативна ідея вже не заспокоювала і не обнадеживала – на неї майже не відреагували. З середини 60-х років в самій психологічній атмосфері утворилося стійке двозначність: з різного роду трибун і кафедр вимовлялися комуністичні заклинання, їх спокійно вислухали, по команді аплодували, якщо потрібно – повторювали, але це все набуло характер звичного омертвелого ритуалу, який треба виконувати за закоренілою звичкою чи з страху накликати гнів можновладців. А вдома, на кухні, в приватному колі, говорили зовсім інше.
Ситуація, що склалася, вимагала дій з пошуку виходу. Сили, що прийшли до влади в результаті внутріпартійного перевороту в 1964 році, бачили вихід у поверненні до “дооттепельным” порядкам. Але “ковток свободи”, який вдихнули люди за минуле десятиліття, виявився живителен – вперше за сорок років, що минули після знищення відкритої опозиції режиму, в країні стало підніматися рух на захист тих мало-мальских демократичних свобод, які були здобуті в роки “відлиги”, проти “відкату” до сталінського минулого; воно отримало назву “дисидентства” (від латинського “dissidens” – незгідний, суперечить, инакомыслящий). В силу ряду причин ядро дисидентського руху склали літератори.
Справжнім початком дисидентства як громадського руху, ймовірно, можна вважати реакцію на затіяні владою в 1965 і 1966 роках суди над літераторами – Йосипом Бродським, звинуваченого в дармоїдстві, і Андрієм Синявським і Юлієм Дациэлем, звинувачених в антирадянській пропаганді. Задумані для залякування непокірних, вони перетворилися на звинувачення режиму. Вперше за багато років, крім голосів, догідливо вторять звинуваченням, залунали голоси в захист обвинувачених – і вони не були нечисленні. Завдяки тому, що стенографічні записи вели на судових засіданнях Фріда Вигдорова, відома дитяча письменниця, Марія Розанова, дружина Синявського, і їх добрі помічники, стали відомі і виступи громадських захисників на процесі Бродського (Ст. Адмони, Тобто Эткинда), і останні слова підсудних, не визнали свою провину. Практично все це носило безпрецедентний характер: і гідна поведінка підсудних, і народження інституту громадських захисників, і неофіційні стенографічні звіти – такого не було ні на одному політичному процесі за минулі сорок років.
По суті, так народилася нова публіцистика. Її своєрідність визначається правозахисним пафосом, звідси найбільш характерні і у вищій ступеня специфічні жанри цієї публіцистики – відкритий лист (найчастіше – колективне), останнє слово на суді, промова громадського захисника, стенографічний звіт судового засідання. Ці тексти, розмножені на друкарських машинках і таємно поширювані по всій країні, стали початком так званого “самвидаву”. В подальшому виник самвидавівський журнал “Хроніка поточних подій”, в якому друкувалися матеріали про порушення прав людини.
Хроніка поточних подій