Поезія — це мистецтво навіки
За твердженням мольєрівського героя, все, що не вірші, слід вважати прозою, все ж, що не проза, можна назвати віршами, і до цього логічного побудови у нас не виникне особливих заперечень, навіть якщо під категорію віршів підпадають тексти технічно слабкі та недосконалі. Просто, скажемо про них, що це поганий вірш, не вбачаючи в цьому особливо серйозної причини для переформулювання самого визначення.
З віршами — все, здавалося б, ясно. Мова йде про форму, і не більше того, виключно про зовнішній стороні поняття.
Але як же бути зі змістом і сенсом? Хіба все те, що «не проза» – неодмінно «поезія»? Ні, звичайно ж, такий висновок був би категорично неправильним.
Трапляється, що навіть окремі віршовані тексти, написані зовсім непогано, і цілком відповідають нормам, яким невідступно слідують поети, які шанують за істину у вищій інстанції підручник віршування Квятковсого, читач і прискіплива критика категорично відмовляються почитати за поезію, роздратовано стверджуючи, що, мовляв, « ці віршики» нічого спільного з нею не мають. «Але чому?!», – запитаєте ви. І конкретної відповіді тут навряд чи дочекаєтеся. Бо простим і природним явищам пояснення знайти багато важче, ніж явищ складним. А в даному випадку мова йде всього лише про елементарне естетичному та художньому сприйнятті читаного твору, а не про відповідність рівня твору певним критеріям.
Так що ж таке «поезія»? Та, яку ми підсвідомо і інтуїтивно очікуємо і шукаємо?
«Поезія, це, перш за все — художній образ», – скажуть окремі знавці, і будуть праві. Саме створюваний образ стає об’єктом уваги читача, викликає інтерес до твору і емоційний відгук у читача. Вірші поетів-класиків, які посіли гідне місце в історії російської літератури, підтверджують цю аксіому. Багата й надзвичайно цікава система образності у віршах Пушкіна, Лермонтова, Блока, Гумільова, Ахматової, Єсеніна, Цвєтаєвої, Мандельштама, Пастернака!
Згадаймо їх вірші: «Анчар», «Біліє парус одинокий», «Дванадцять», «Жираф» та інші. Чи насправді у своєму вірші «Анчар» Пушкін нам розповідав про дерево анчар, чи він мав на увазі щось більше? Звичайно ж, щось більше. Але що б було, якби він написав про це «більше» прямо і простодушно, називаючи речі своїми іменами». Не спробувавши вдягнути свій погляд, світогляд, філософію в лаконічний, яскравий і запам’ятовується образ, але «розтікаючись думкою по древу», тривало і нам детально роз’яснюючи, яка це погана річ — традиція експлуатації людини людиною, і як він категорично з цим не згоден. Нехай навіть прекрасним складом, нехай навіть у риму — але це вже не було поезією. І це був би вже не Пушкін!
Поезія — мистецтво образу, мистецтво притчі і аналогії. Мистецтво мовчання про головне. Мистецтво наемка. Найвище досягнення поета, що пише вірші про кохання — не вимовити слова любові, проголошені до нього мільйони разів, і не придумати нові, але мовчанням про неї – дати зрозуміти читачеві, що пише про кохання, думає про неї, живе нею і дихає. Читача вражає не сам факт визнання ліричного героя в почуттях і пристрастях, яким він піддається, але момент самостійного усвідомлення і розуміння цих мотивів. Не потрібно йому пояснювати. Що відчуває ліричний герой. Примусьте його відчути ці почуття. І здригнутися від припущення, що поет мав на увазі те ж саме. Ось з чого починається поезія. І не тільки у віршах, і навіть не тільки в літературі, але й у всякому творі будь-якого іншого роду мистецтва.
вірші про кохання, поезія