Симптоми пластмасового століття

Симптоми пластмасового століття:
сліпота, глухота, затьмарення розуму…
«Мама, ми всі важко хворі. Мама, я знаю, ми всі зійшли з розуму…»
Ст. Цой
Поняття моральності не вписується у свідомість сучасної людини. Навряд чи хтось з нас з ходу навіть дасть йому більш або менш точне визначення. Це як інтелігентність, «блакитна кров» – або вона вроджена, або її немає. Як талант, як «Божа іскра». І тут вже не йде мова про етику і естетику, куди вже нам… Радше потрібно говорити про духовне здоров’я поколінь. Точніше про масове нездоров’я. Не буде перебільшенням, якщо назвати це явище епідемією аморальності.
Я не беруся судити про часи минулі. Повинно бути, у всі часи були люди високо моральні і навпаки. Однак за «захворюваності» і різноманітністю симптомів наш «пластмасовий» століття відзначився…
Я ще пам’ятаю себе з сяючим октябрятским значком, а трохи пізніше червоною краваткою на грудях під портретом вождя. Пам’ятаю косоглазую пионервожатую, регулярно проводила у нас добровільно-примусовий факультатив «про шкідливість релігії». Пам’ятаю демонстрації, урочисті похорони глав держави по телевізору… Пам’ятаю, як гордовите твердження «ми краще за всіх» змінювалося на придбане в новомодних кіосках – “імпортне” (вимовляти з придихом). І як загинули за демократію троє гарних молодих людей, а потім міцний, з пшеничним волоссям Борис Миколайовичу кричав у рупор: РОСІЯ!
У нашому класі з’явилася російська дівчинка з Душанбе. Там, де вона народилася, в її сестричку – младшеклассницу стріляли… І пішло-поїхало… Я перестала дивитися телевізор і цікавитися, хто переміг на виборах. У якийсь момент прийшло усвідомлення своєї бесправноси. Прийшла реакція самозахисту від Держави. Катаючись по підробленим проїзному, ми, підлітки, міркували: «Воно у нас більше краде». Не буду вдаватися в подробиці, скажу лише, що до років 18-ти я перестала розуміти, «що таке добре і що таке погано». Відновлення моральних цінностей сталося у мене (поступово і не без праці) тільки коли я стала мамою і з’явилася необхідність виховувати. Хоча, якщо чесно, син і я умудряли один одного в рівній мірі. Адже він від народження був морально здоровий, а я вже заражена.
Трохи про «симптоми». Основні їх три: сліпота, глухота і затьмарення розуму.
«Поети порівнюють храм Покрови на Нерлі з вітрилом, уносящимся вдалину по безбережним хвилях часу. Іноді прославлену білокам’яну церкву під Володимиром уподібнюють променистої безмовною зірці уплывающей в нескінченність світобудови…
Вдивіться в благородні пропорції білого храму, відбивається понад вісім століть у водах, і ви побачите, як точно і природно вписано будова в навколишній пейзаж – лугове среднерусское роздолля, де ростуть духмяні трави, блакитні квіти і звучать нескінченні пісні жайворонків…»*
На мальовничих берегах Нерлі і під віковими дубами і тополями ви виявите так само слід, залишений вашими сучасниками: гори сміття, недопалки, пластикові стаканчики і одвічна ПЕТ, валяющаяся прямо в цих самих «духмяных травах». Вам пощастило, якщо з річки не доносяться громові гуркіт людського іржання і вигуки на російсько-матерною мовою… Що ж, тут відпочивають сліпі, що не мають поваги ні до своїх далеких предків, ні до собі та своїм дітям.
Я бачила одного «помутившегося розумом» чоловіка, який у відповідь на звернене до нього «здрастуйте» (вимовлене вихователькою його дочки в дитячому саду) вибухнув потоком лайки. Сенс його слів був такий: у вас своє життя, у мене своя, так що нічого зі мною вітатися. Серйозно, такі громадяни теж живуть серед нас.
Ну а глухими або хоча б погано чують є ми всі. Та й як інакше? Регулярний перегляд теленовин, або прослуховування зведення по радіо, ставить нас перед вибором: або заткнути вуха, або отримати інфаркт. Можливо, хтось стане мазохістом…
Нещодавно поверталася з дітьми з гостей. В автобусі «на повну котушку» включено було радіо, та передавали кримінальну хроніку. В той момент я всерйоз мріяла про те, щоб мої діти виявилися глухими…
Ми звикли закривати на замок своє серце при вигляді копающегося в смітнику старої людини. Ми виробили в собі установку в цілях власної безпеки не підходити до лежачого на землі побратимові. Нам випало час егоїзм і черствість, де кожен сам за себе і для себе. А хіба може бути моральним егоїст? Вираз «це твої проблеми» міцно вросло в нашу свідомість. І до біса дерево, якщо воно заважає нашим проводах.
«У дерев все навпаки, – заявив мій старший син по дорозі в дитячий сад, – влітку вони одягаються. Ну а до зими навпаки, знімають з себе листочки і живуть голими». Діти бачать. Для них все живе, все равновелико, все заслуговує на співчуття і розуміння. Вони не сліпі і не глухі. Поки…
А. Найдьонова з журналу “Колесо”